Вчення Майє про раптові перетворення організмів.

Досить своєрідні уявлення про зміну видів тварин розвивав французький натураліст-аматор Майє де Бенуа (1656—1738), що був консулом в Італії та Єгипті. Ці уявлення викладено у виданій, посмертно книзі «Телліамед, або бесіди індійського філософа з французьким місіонером про зменшення, моря, утворення землі, походження людини і т. п.» (1749).

В основі вчення Майє — деякі зроблені ним палеонтологічні спостереження. Дотримуючись правильного (на той час ще зовсім не загальновизнаного) погляду, за яким скам'янілості, знаходжувані в Землі,— це залишки організмів, які жили раніше, Майє зазначав, що залишки морських тварин часто виявляють у місцях, розташованих на значній відстані від моря. Відтак він дійшов висновку, що раніше Вчення Майє про раптові перетворення організмів. море вкривало всю Землю і лише потім поступово почало відступати, відкриваючи сушу. Майє був впевнений, що спочатку на Землі існували тільки морські тварини; потім деякі з них змушені були перейти до життя на суші, причому в процесі пристосування до нового способу життя вони дуже змінювались, причому надзвичайно швидко, протягом життя однієї особини.

Ось як, наприклад, описував Майє походження птахів, яких він виводить від летючих риб: «Траплялось досить часто, що летючі риби, переслідуючи або зазнаючи переслідувань у морі, захоплюючись погонею або спасаючись від смерті, чи, може, викинуті на берег задекілька кроків від моря хвилями, породженими бурею падали серед очерету Вчення Майє про раптові перетворення організмів. чи трави, звідки потім вони могли спрямувати свій літ до моря, і в цьому стані вони набували здатності літати краще, ніж раніше. Іхні плавці, не обмивані більше морськими хвилями, розщепилися та покоробились під впливом сухості... Промені їх плавців відокремились один від одного, подовжилися і вкрились пір'ям... Шкіра цих тварин непомітно одягалась пухом того самого забарвлення, який був властивий їм раніше, і пух цей виріс. Маленькі плавці, що були у них під черевом і допомагали їм разом з великим] плавцями при пересуванні у морі, зробилися ногами почали служити для ходіння по землі... Дзьоб і шия одних, подовжились, в інших вкоротилися, те саме Вчення Майє про раптові перетворення організмів. сталося і з рештою тіла, і риба виявилась птахом».

Отже, за Майє, усі види наземних тварин утворились шляхом раптового перетворення тварин — мешканців моря. Птахи походять від летючих риб, леви — від морських левів тощо. Навіть людина має предком «морську людину» — чоловіка русалки.

На користь можливості подібних раптових змін Майє наводить перетворення, що спостерігаються у життєвому циклі деяких тварин, наприклад, перетворення гусені на метелика. Він вигукує: «У тисячу разів важче було б повірити в можливості перетворення шовковика або гусені на метелика, ніж перетворення риби на птаха, якби перша метаморфоза не відбувалася щоденно на наших очах!».

У поглядах Майє Вчення Майє про раптові перетворення організмів., незважаючи на їх фантастичний характер, є сторони, варті уваги. Хоча він і не говорить про еволюцію у справжньому розумінні, але його уявлення про перетворення тварин були на той час передовими, оскільки різко суперечили панівному тоді метафізичному вченню про незмінність видів. Для характеристики того, наскільки сміливими були думки, висловлені Майє, цікаво вказати на способи, якими автор намагався убезпечити себе від нападків церковників — свої міркування він уклав у вуста індійського (тобто нехристиянського) мислителя, а свого імені у книзі не подав, зашифрувавши його в заголовку як анаграму (De Маіеllet — Телліамед). Але й у такому вигляді Майє не наважився випустити книгу — її було Вчення Майє про раптові перетворення організмів. видано тільки через 13 років після його смерті, а доти вона поширювалася у численних списках.



Думки Майє про зміни організмів внаслідок дії навколишнього середовища, про появу нових навичок та про спадковість таких змін певною, мірою випередили погляди, невдовзі висловлені Бюффоном, а трохи пізніше — Ламарком.

Нарешті, цікаві міркування Майє про те, що зовсім не всі представники того чи іншого виду тварин, потрапляючи до нових умов, можуть змінитися такою мірою, як це необхідно для їх виживання, і що через це дуже багато особин гине. Говорячи про тих самих летючих риб, він, наприклад, стверджував: нехай сто мільйонів з них загинуло, не маючи змоги пристосуватися до Вчення Майє про раптові перетворення організмів. середовища; для виникнення нового виду досить, щоб це вдалося двом. Тут ми бачимо в зародку думку про те, що пристосованість тварин виникає внаслідок виживання найпристосованіших — думка, яка через сто з лишком років була так геніально розвинута й обгрунтована Дарвіном.

Робіне, Бонне та вчення про «драбину істот». Ідеї Лейбніца про безперервність усього в природі мали багатьох прихильників серед природознавців і натурфілософів XVIII ст. і знайшли свій вияв, зокрема, у вченні про «драбину істот», яке на той час мало велику популярність. Вчення це не було еволюційне, проте, як ми побачимо, відіграло в подальшому велику роль у виникненні еволюційних теорій Вчення Майє про раптові перетворення організмів.. Головними творцями цього вчення були Робіне та Бонне.

Жан Батіст Рене Робіне (1735—1820) належить до плеяди французьких матеріалістів, але в нього, метафізика була виражена дужче, ніж в інших філософів цієї групи, звідси й нерозуміння ним розвитку природи. На його думку, все в природі має чутливість і якісних відмін між неживими предметами, рослинами, тваринами та людиною у цьому відношенні немає — різниця зводиться лише до кількісних змін чутливості. «Відчуття набагато слабкіше,— писав Робіне,— коли ми спускаємося від людини до устриці... Ще тупішим буде відчуття рослини, а тим більше мінералу. Але ніщо не доводить, що в природі є істоти, зовсім позбавлені, відчуття». При цьому переходи між Вчення Майє про раптові перетворення організмів. формами, що мають різну чутливість, поступові, так що всі вони становлять один безперервний ускладнюваний ряд. Найвище, до чого прагнула у своїй творчості природа,— це людина. Перш ніж природі вдалося створити людину, вона здійснила безліч спроб, дедалі більше наближаючись до цього ідеалу. Наслідками цих спроб, за Робіне, є всі мінерали, рослини та тварини. Докази цієї думки Робіне наївно шукає у каменях, що за своєю формою випадково нагадують різні органи людини, у листі, схожому на руку з пальцями, тощо. Хоча людина — найвищий витвір природи, твердив Робіне, але це не означає, що природа в майбутньому не може піти ще далі. Якщо Вчення Майє про раптові перетворення організмів. вона створить гермафродитних людей, що «поєднають у собі силу Аполлона та красу Венери», то ці істоти, на думку Робіне, будуть досконаліші, ніж сучасні люди.

Набагато докладніше, ніж Робіне, розвивав думку про «драбину істот» швейцарський природодослідник Шарль Бонне (1720—1793). Бонне був визначним тогочасним натуралістом, уважним спостерігачем і чудовим експериментатором, що збагатив науку низкою відкриттів. Бонне довів існування партеногенетичного розмноження у попелиць, відкрив івивчив безстатеве розмноження у поліхет, досліджував дихання у комах, будову стрічкових черв'яків, здатності до регенерації у черв'яків та амфібій (тритона й саламандри). Через хворобу очей він змушений був досить рано припинити дослідницьку роботу, і подальші Вчення Майє про раптові перетворення організмів. його праці мали суто умоглядний характер. Найвідомішї з них — «Споглядання природи» (1764) та «Філософський палінгенез, або думки про минулий і майбутній стани живих істот» (1770). Саме тут Бонне і виклав своє вчення про «драбину істот». Основа та сама, що й у Робіне: запозичена у Лейбніца ідея про безперервність усього в природі. Проте ця думка трактується Бонне не матеріалістично; навпаки, він пов'язує її з різними богословськими міркуваннями.

За Бонне, все в світі становить один безперервний ланцюг, поза яким перебуває тільки бог. Мінерали поступово переходять у рослини, рослини — в тварин, тварини — в людину, причому усі межі, котрими ми відокремлюємо різні систематичні групи одну Вчення Майє про раптові перетворення організмів. від одної, є штучними — такими, які ми нав'язуємо природі, насправді ж вони не існують.

Бонне заперечує навіть реальність видів, вважаючи, що при ретельнішому дослідженні між особинами одного виду можна знайти відміни, анітрохи не менші, ніж між видами. Таким чином, у тій «драбині», яку утворює органінний світ, стільки ж ступенів, скільки на світі окремих особин рослин і тварин. Проте «драбина істот» у Бонне не обмежувалася лише органічними формами — нижче них, на низхідних щаблях, розташовуються тіла неживої природи, а вище людини «драбина» сягає ієрархії ангелів. На думку Бонне, населених світів багато, і на них «драбини істот» можуть бути інші, ніж на Вчення Майє про раптові перетворення організмів. Землі, але скрізь дотримується· безперервний перехід від нижчого до вищого. Є світи менш досконалі, ніж наші, але є й такі, що стоять(набагато вище і яким же прекрасним має бути небесний Єрусалим,— вигукує Бонне,— де ангели—нижчі серед розумних істот».

Усі природні тіла на Землі Бонне розташовує у вигляді такої «драбини» (ступені «безплотних духів» ми опускаємо):

Основні ступені Переходи до нижчого ступеня
Людина Орангутанг Мавпа
Чотириногі Летяга Кажан Страус
Птахи Птахи земноводні Птахи водяні Летючі риби
Риби Риби, які повзають Вугри Водяні змії
Змії Голі слимаки Равлики
Черепашки Черв'яки-трубчатники Міль
Комахи Кошеніль Стьожак, або солітер Гідра Актинія Вчення Майє про раптові перетворення організмів.
Рослини Чутливі рослини (мімоза) Лишайники Плісень Гриби Трюфелі Корали та коралоподібні Кам'янисті водорості Гірський льон (азбест) Тальк, гіпс, селеніт Сланці
Камені Фігурні камені Кристали
Солі Купорос
Метали Напівметали
Сірка Гірські смоли
Землі Чисті землі
Вода
Повітря
Вогонь Найтонші речовини

Розглядаючи «драбину істот» Бонне, легко помітити, що при побудові її він керувався лише поверховою схожістю між організмами. Найбільшу увагу вчений звертав на їхній спосіб життя, іноді зупиняючись. на схожості зовнішнього вигляду, але майже зовсім нехтуючи внутрішньою організацією. Наприклад, між ссавцями іптахами він ставить таких несхожих тварин, як кажана та страуса, грунтуючись на тому, що перша — летючий ссавець, а другий Вчення Майє про раптові перетворення організмів. — нелітаючий птах; цього, на його думку, досить для розміщення їх між «справжніми» ссавцями та «справжніми» птахами. В той самий спосіб птахи та риби пов'язуються у Бонне водоплавними птахами й летючими рибами, риби та змії з'єднуються вуграми і водяними зміями тощо. У всіх цих випадках, як і в багатьох інших, «сусідами» в ряду органічних форм виявляються істоти, дуже далекі одна від одної за основними анатомічними особливостями.

Ідея «драбини істот» користувалася дуже широким визнанням серед учених і філософів XVIII ст. У Росії її захищав такий передовий мислитель, як Олександр Миколайович Радищев (1749—1802). Він писав: «От камени и до человека явственна Вчення Майє про раптові перетворення організмів. постепенность, благоговейного удивления достойная. Явственна сия лестница веществ, древле уже познанная».

Ні Робіне, ні Бонне, інші прихильники теорії «драбини істот» не вкладали в неї еволюційного змісту. Організми, розташовані на різних ступенях «драбини», ними не розглядалися як пов'язані один з одним своїм походженням, а тільки як такі, під співіснують. Припускалося, що всі вони створені незалежно.

Це метафізичне уявлення про суть «драбини істот» чітко виражене, наприкад, у міркуваннях Бонне про минулу історію органічного світу. Він намагається узгодити біблійний переказ про виникнення усіх тварин завдяки одноразовому творчому акту бога з нагромадженими на той час палеонтологічними даними, які свідчили, що в Вчення Майє про раптові перетворення організмів. минулі геологічні періоди на Землі існували тварини, різко відмінні від сучасних. Бонне твердив, що бог створив не самі організми, а лише зародки усіх живих істот — як тих, що жили раніше, так і сучасних, а також тих, котрі мають з'явитися в майбутньому. Зародки ці неруйнівні і є всюди — у мінералах, рослинах і тваринах. «Неруйнівні зародки,—пише Бонне,— можуть бути розсіяні у всіх тілах, що нас оточують. Вони можуть перебувати в тому чи тому тілі до моменту його повного розкладу, переходити після цього без найменшої зміни в інше тіло, з нього в третє і. т. д. Я вільно допускаю Вчення Майє про раптові перетворення організмів., що зародок слона міг перебувати спочатку в частинці землі, перейти потім у зав'язь плоду, звідти в ногу кліща тощо». Кожний зародок містить у нескінченно малих розмірах усі частини тієї рослини чи тварини, котра має з нього утворитися, так що властивості всіх живих істот визначені в їх зародках вже з самого початку існування Всесвіту.

За Бонне, Земля в минулому неодноразово переживала катастрофи, під час яких гинув весь органічний світ, а зберігалися тільки зародки. Після кожної такої катастрофи флора та фауна відновлювались із цих зародків, але були вони вже зовсім іншими, ніж раніше: божественне провидіння передбачило, щоб розвивалися лише ті зародки, з Вчення Майє про раптові перетворення організмів. котрих вийдуть рослини і тварини, пристосовані до нових умов, створених внаслідок чергової катастрофи. Біблійне оповідання про появу на Землі рослин і тварин, гадав Бонне, належить до періоду, що наступив услід за останньою з таких катастроф.

Отже, Бонне далекий від думки про еволюційний розвиток вищих форм організмів від більш простих: він вважає, що всі вони від самого початку існують поряд одна з одною в особі своїх зародків.

«Драбина Істот» Бонне та інших натурфілософів XVIII ст. — це, власне кажучи, ієрархічний ряд Арістотеля, тільки ширший, описаний за допомогою нової термінології.

У «драбині істот» усі організми розташовувалися; за складністю будови, причому звичайно Вчення Майє про раптові перетворення організмів. починали зверху, з найвивченіших форм — з людини та вищих ссавців. Інші організми розміщували нижче, а місце кожного визначалося насамперед шляхом зіставлення з формами, які стояли на її вершині.

Поки анатомічна будова безхребетних була вивчена слабо і оцінка рівня їх складності проводилася головним чином на основі зовнішнього вигляду, «драбину» вдавалося побудувати порівняно легко. Але на кінець XVIII ст. знання про будову нижчих тварин значно поповнилися та поглибилися, і розташовувати всіх тварин в один безперервно ускладнюваний ряд стало надзвичайно важко; ще більше зростали труднощі, коли в такий ряд намагалися включити й рослини. Тому почали висувати інші способи зображення взаємозв'язків між групами Вчення Майє про раптові перетворення організмів. організмів — у вигляді географічної карти, мережі тощо.

На особливу увагу заслуговує схема, запропонована видатним російським зоологом Петром Симоном Палласом {1741 —1811), який зобразив взаємозв'язки різних класів тварин деревоподібною схемою — прообразом майбутніх родовідних дерев сучасної філогенетики,· але без їх еволюційного змісту.

Хоча вчення про «драбину істот» мало метафізичний характер і ніяк не було еволюційне, воно сприяло виникненню еволюційних теорій. Уявлення про те, що найскладніші організми пов'язані з найпростішими ланцюгом безперервних переходів, впритул підводило до думки, що складність будови органічних форм поступово збільшувалася протягом історії існування життя на Землі, і примушувало замислитись над питанням — чи не .є порівняно просто Вчення Майє про раптові перетворення організмів. побудовані живі істоти предками високоорганізованих? Зокрема, як бачимо далі, саме такі міркування штовхнули на шлях еволюційних побудов творця першої цілісної теорії еволюції — Ламарка.

Преформізм і епігенез. Вище вже йшлося про погляди на ембріональний розвиток організму, що склалися у XVII ст. і набули назву преформізму. За цими поглядами, в яйці чи сперматозоїді міститься в зменшеному вигляді майбутній організм з усіма його органами і утворення дорослої рослини чи тварини із заплідненого яйця є тільки збільшенням розмірів зародка без будь-яких якісних змін його частин.

Корені преформізму таїлися в гнівному метафізичному світогляді. У формуванні цього вчення деяку роль відіграла й та обставина Вчення Майє про раптові перетворення організмів., що застосування мікроскопа виявило набагато складнішу будову живих істот, ніж це припускали раніше. Оскільки вважалося безперечним, що перші представники кожного виду організмів були створені богом, то звідси висновували, що в кожну первісну живу істоту вкладено нескінченний ряд зародків усіх майбутніх поколінь,

Якщо стояти на позиціях преформізму, то складність будови дорослих організмів є прямий наслідок початкового творчого акту, оскільки кожна спостережувана нами рослина чи тварина виникає з зародка, безпосередньо створеного богом, в якому містяться в мініатюрі всі частини, властиві особинам даного виду. При майже повній відсутності знань про закономірності ембріонального розвитку і при властивій більшості тогочасних учених тенденцій пояснювати складність явищ природи Вчення Майє про раптові перетворення організмів. премудрістю божою, такі думки здавалися досить переконливими.

Вчення преформістів було поширене і серед природознавців XVIII ст., одним із найпалкіших його прихильників був, зокрема, відомий уже читачеві Бонне.

Преформістські погляди він поширював не тільки статеве, але й на вегетативне розмноження. Бонне писав, що нині наявні організми існували в зародках вже до їх народження. Спостерігаючи появу гілки на корі дерева чи гідри на тілі іншої гідри, ми повинні, на думку, дійти висновку, що під корою дерева містилась маленька гілочка, а під покривом гідри-матері — маленька гідра. Подібні погляди висловлювалися і багатьма іншими вченими XVІІІ ст.

Одначе, поряд з преформізмом, у XVIII ст Вчення Майє про раптові перетворення організмів.. виникає й інше вчення, яке зовсім інакше тлумачить процеси ембріонального розвитку. Це вчення, попередником якого в XVIII ст. був Гарвей, відоме під назвою епігенезу. За поглядами епігенетиків, ніякого попереднього організму ні в яйці, ні в сперматозоїді немає, а всі його клітини виникають поступово з розвитком зародка,

Особливо багато зробив для обгрунтування теорія епігенезу видатний натураліст Каспар Фрідріх Вольф (1734—1794), який почав свою дослідницьку діяльність у Німеччині, а потім переїхав до Росії, де був обраний 1767 р. академіком і працював більшу частину свого життя. Вольфові належать численні дослідження з ембріології рослин і тварин, виконані за допомогою мікроскопа. Наслідки його робіт Вчення Майє про раптові перетворення організмів. викладені у декількох творах, з яких найважливішим є «Теорія зародження», видана 1759 р.

Больф виступає різким противником преформізму. На його думку, у зародку на початку свого ембріонального розвитку організм не має і найменшого натяку на майбутні органи. Там «немає місця тим явищам, котрі, як вважають преформісти, утворюються не природними причинами, а безпосередньо самим богом. Всі частини рослини чи тварини виникають поступово у процесі ембріонального розвитку. «Різні частини організму,— твердив·Вольф,— виникають у певному порядку, одна услід за іншою... Кожна частина, таким чином, з'являється внаслідок частини, що передує їй, і сама, в свою чергу, є причиною іншої частини, яка Вчення Майє про раптові перетворення організмів. йде за нею».

Ці положення Вольф обґрунтовує великою кількістю фактів, установлених ним у спостереженнях над точкою росту в рослин, формуванням кишечника та центральної нервової системи в зародка курчати тощо.

Причинами ембріонального розвитку як тварин, так ім рослин, Вольф вважає особливу «істотну силу» та «здатність тверднути». Перша викликає появу різноманітних течій та рухів драглистої речовини, що складає зародок, друга зумовлює затримку цих течій у деяких місцях, утворення скупчень - речовини та затвердіння її в певній формі.

Хоча Вольф заперечує існування у зародку преформованих зачатків органів, проте вважає, що зародок містить особливу спадкову речовину («кваліфікаційну субстанцію»), одержану від батьків, яка визначає Вчення Майє про раптові перетворення організмів. основні напрямки його розвитку. Стосовно цього Вольф значно перевершив інших епігенетиків XVIII ст., котрі твердили, що відправним пунктом ембріогенезу є абсолютно недиференціваний стан зародка.

Погляди епігенетиків були багато в чому неправильні. Крім того, що вони дуже спрощено уявляли собі хід розвитку зародка, докорінно помилковим було обстоювання більшістю з них положення, що відправним пунктом ембріогенезу є цілком безструктурний, недиференційований стан зародка. Якщо дотримуватися останнього погляду, то для пояснення формування організму із зародка треба припустити існування якоїсь зовнішньої сили, що спрямовує його розвиток.

Тепер доведено, що епігенетики — захисники цього положення, так само не мали рації, як і преформісти. У заплідненій яйцеклітині немає преформованих органів Вчення Майє про раптові перетворення організмів. дорослої істоти, але водночас вона не тільки не безструктурна, а навпаки, має дуже складну, неоднакову для різних видів будову.

Незважаючи на серйозні помилки, вчення про епігенез історично було прогресивним. Розвиток зародка прихильники цієї теорії розуміли як процес становлення та ускладнення, зумовлений природними причинами, а не трактували його метафізично подібно до преформістів.

Кант, який був серед переконаних захисників епігенезу, так характеризував погляди прихильника цього вчення: «На природу, принаймні у тому, що стосується продовження роду, він дивиться як на творчу... І, такі чином, як можна менше звертаючись до надприродної з самого початку віддає все природі».

Теорія епігенезу сприяла підготовці Вчення Майє про раптові перетворення організмів. грунту для ви никнення еволюційних поглядів. Якщо складний дорослий організм може розвиватися з простішого зародк то природно постає питання — чи не могло щось подібне бути й у минулій історії живих істот, чи не походят високоорганізовані форми від примітивніших предків?

Тому не дивно, що у найвидатнішого з епігенетиків Вольфа—ідея розвитку пронизує не тільки його ембріоогічні дослідження, але й характеризує його погляди на види рослин і тварин.

Вольф докладно розглянув питання про мінливість органічних форм і дійшов висновку, що зміни, які виникають у живих істот, бувают двох принципово відмінних типів. По-перше, організмі можуть змінюватися більш або менш поверхово, так що їх Вчення Майє про раптові перетворення організмів. спадкова природа лишається сталою; такі спадкої зміни дуже часті, але вони не можуть спричинити трансформації видів. По-друге, є набагато глибші зміни, щопередаються у спадщину і можуть призводити до перетворення виду на інший, новий. Неспадкові зміни Вольф приписує впливу навколишнього середовища. Що ж причини спадкових змін, то вона залишається для нього незрозумілою. «Неможливо встановити,— писав він,- який фактор впливає на самий спосіб організації, а якщо впливає, то яким чином впливає». Він схиляється де думки, що спадкові зміни завдячують своїм виникненням почасти дії зовнішніх умов, почасти — певним внутрішнім факторам.

Думку про стійкі спадкові зміни, які можуть зумовлювати Вчення Майє про раптові перетворення організмів. утворення нових видів, Вольф ілюструє випадками раптової появи різноманітних потворностей. Він розглядає їх як наслідок дії тих самих природніх сил, що перетворюють організми та зумовлюють трансформацію видів.

Висновки. Протягом XVІII ст. більшість природознавців дотримувалася вчення Ліннея пра незмінність видів, проте вже лунають численні голоси проти нього.

У метафізичному світогляді робляться перші проломи. Ряд філософів і натуралістів намагаються застосувати ідею розвитку до органічного світу. Щоправда, ніхто з них ще не висуває науково розробленої і цілісної теорії еволюції, але вже та обставина, що вони відстоюють мінливість видів, є чималим кроком уперед. Виникають і деякі інші біологічні уявлення, які, хоч і не є еволюційними Вчення Майє про раптові перетворення організмів., навертають до думки про еволюцію. До них належить ідея прогресивного ускладнення будови органічних форм («драбина істот») і вчення епігенетиків про ускладнення будови організму протягом ембріонального розвитку.

Бюффон. Вище йшлося проте, як зміна соціально-економічних умов і зумовлені ними зрушення в світогляді разом з нагромадженням багатьох нових біологічних фактів спричинили зародження еволюційних поглядів у деякі філософів і натурфілософів XVIII ст. Ці самі причини привели до визнання мінливості видів і великого французького натураліста Жоржа Луї Леклерка де Бюффона (1707—1788), котрий, хоча й не був послідовним еволюціоністом, дуже вплинув на розвиток еволюційної ідеїю

Дарвін, перелічуючи у «Походженні видів» своїх попередників, які стояли Вчення Майє про раптові перетворення організмів. на позиціях еволюціонізму, писав що Бюффон був «перший з письменників новітнього часу, котрі обговорювали цей предмет у справді науковому дусі». Вчення Бюффона про обмежену мінливість органічних форм та її причини відіграло величезну ролі у підготовці еволюційних теорій, що, з'явилися після нього, зокрема теорії Ламарка та еволюційних уявлені Жоффруа Сент-Ілера, про яких йтиметься далі.

Виходячи з уявлення про єдність світу та спільність природних законів, котрі керують як живою, так і неживою природою, Бюффон зробив грандіозну спробу звести в одне ціле дані всіх природничих наук. Наслідком цієї праці стала 36-томна «Природнича історія» (1749—1788). Створюючи її, Бюффон спирався на літературні джерела та на Вчення Майє про раптові перетворення організмів. дослідження групи своїх співробітників, особливо видатного зоолога та анатома Луї Жана Марі Добантона(1716—1800). Сам Бюффон був кабінетним·ученим і безпосереднім вивченням природи не займався. Внаслідок цього він припустився багатьох неточностей і похибок у своїй «Природничій історії». Одначе цінність цього твору дуже велика.

Бюффон — людина величезної ерудиції. Він підтримував зв'язки з багатьма вченими різних країн, був обізнаний з усіма сучасними досягненнями природознавства. В основному він дотримувався матеріалістичних поглядів, на нього сильно вплинули ідеї французьких матеріалістів XVIII ст., котрі, з свого боку, багато чого перейняли у нього. У своїх описах він висунув низку передових загальних положень, що йшли Вчення Майє про раптові перетворення організмів. наперекір панівним метафізичним уявленням і викликали різкий осуд представників офіційної науки. Бюффон був один із перших, хто повстав проти вчення церкви про недавнє створення світу і відстоював думку, що Земля та її мешканці мають надзвичайно тривалу історію. Він навіть зробив спробу на основі експериментальних даних встановити тривалість існування Землі та життя на ній. Своїми сміливими, хоча не завжди цілком обгрунтованими гіпотезами Бюффон прокладав шляхи до розглядання природи не як незмінної, застиглої, а як такої, що безпосередньо розвивається.

Великі розділи «Природничої історії» присвячені органічному світові й висвітлюють як цілу низку загальних біологічних проблем, так і чимало спеціальних питань щодо представників різних груп Вчення Майє про раптові перетворення організмів. тварин. Розділи ці дуже важко піддаються аналізу з погляду, з'ясування еволюційних поглядів їх автора. У висловлюваннях Бюффона з питань еволюції є багато суперечностей, які залежать, з одного боку, від того, що погляди вченого на види та їх мінливість змінювалися протягом його життя.

З другого боку, причиною, яка утруднює для нас з'ясування справжніх поглядів Бюффона з цього питання, є та обставина, що він, обачлива людина, приналежна до французької знаті, змушений був у ряді випадків пом'якшувати свої висловлювання, щоб не входити в явний і небезпечний конфлікт з тогочасними панівними поглядами, насамперед з ученням церкви. Уже на Вчення Майє про раптові перетворення організмів. початку діяльності йому довелось зіткнутися з лютими нападами паризьких єзуїтів, і є вагомі підстави вважати, що всі висловлювання Бюффона в подальшому були обережніші, ніж ті ідеї, які він міг розвивати у своєму затишному кабінеті.

Ранні погляди Бюффона. За зміною еволюційних поглядів Бюффона його наукову діяльність можна поділу ти на три етапи.

Перший характеризується тим, що він поділяє погляди свого сучасника Ліннея, обстоюючи незмінність видів. В одному з перших томів «Природничої історії» Бюффон писав: «У тварин види відокремлені безоднею, через яку природа не може перекинути міст ...Ми бачимо творця, котрий приписує природі свої прості, але прекрасні закони і наділяє кожний вид Вчення Майє про раптові перетворення організмів. його незмінними ознаками...»

Отже, у цей час Бюффон цілком певно дотримувавсь вчення про незмінність видів. Одначе вже тоді він ясно бачив можливість іншого, еволюційного погляду на вид, докладно проаналізував його і врешті дійшов висновку, що більшість доказів свідчить проти мінливості видів. Так, наприклад, розглядаючи відмінності між віслюком і конем, вчений ставить питання — чи не походить один із цих видів від іншого. Бюффон ясно бачить важливістт цього питання. Він зазначав, що зовнішні умови,·наприклад клімат, їжа, без сумніву дуже впливають на організм, можуть видозмінювати його. Чи не можемо ми думати, що віслюк є всього лише зміненим під впливом зовнішніх умов «звироднілим Вчення Майє про раптові перетворення організмів.» конем? Бюффон·писав, що позитивна відповідь на це питання може завести дуже далеко.

Наслідуючи погляди Арістотеля та вчення про безперервність Лейбніца, Бюффон вважав, що між усім тваринами є схожість, близькі форми розділені лиш незначними відмінами. Якщо припустити, що віслюк походить від коня, можна логічно продовжити цю думку і дійти висновку, що обидві тварини походять від якоїсь третьої і, кінець кінцем, всі тварини походять від спільного прабатька.

Таким чином Бюффон підходить до уявлення про мінливість видів і свідомий правомірності такого підходу.

Але цей еволюційний погляд бентежить Бюффона івін відмовляється від нього, оголошуючи себе прихильником вчення про сталість видів. Передусім Вчення Майє про раптові перетворення організмів. проти еволюційної гіпотези Бюффон подає міркування про те, що вона вкрай неймовірна. Дуже важко припустити, говорить він, щоб дві тварини одного виду — самець і самиця — однаковою мірою і в одному напрямку змінилися під впливом зовнішніх умов, до того-ж не втративши при цьому здатності давати в парі потомство. Ще важче погодитись, що видозмінені таким чином тварини будуть так досконало пристосованими до зовнішніх умов, як це ми бачимо у всіх існуючих видів. Бюффон вважав, що будь-яка видозмінена, чи, як він писав, «звиродніла» тварина —сама по собі вже порочний витвір, своєрідна потворність і не може бути початком послідовного ряду форм, не Вчення Майє про раптові перетворення організмів. може слугувати основою для еволюції.

Цей погляд, про зміни як потворність, безперечно, виник під впливом ідей Арістотеля і характерний для раннього періоду діяльності Бюффона. На його думку, існує якийсь незмінний прототип коня, віслюка, мавпи, одне слово, кожної тварини, і будь-яке відхилення від цього прототипу є тільки знівечення, «виродження». Зміни, зумовлені впливом зовнішніх умов, розглядаються ним не як нормальне явище, властиве усім організмам, а як випадкові, незаконні відхилення від первісне існуючого, створеного богом типу. Як бачимо далі, цілком позбутися цих уявлень Бюффон ніколи не зміг.

Крім міркувань про неймовірність еволюції, за аргумент проти неї Бюффону править відсутність Вчення Майє про раптові перетворення організмів. будь-яких проміжних ланок між різними наявними тепер видами тварин. Коли б якась тварина виникла через «виродження» чи зміну іншого існуючого виду, то це мало відбуватися шляхом послідовних непомітних переходів; наприклад, між конем і віслюком мусили з'явитися багато проміжних видів, одні з яких були близькі до природи коня, інші—до природи віслюка. Оскільки ми ніде не бачимо таких проміжних форм між наявними видами, то можемо припустити, що їх ніколи не було.

Це заперечення проти еволюційного пояснення походження видів подавали різні дослідники й після Бюффона. Воно зумовлене насамперед майже цілковитим браком палеонтологічних даних, а також зовсім недостатньою дослідженістю явищ внутрішньовидової мінливості.

Обмежений Вчення Майє про раптові перетворення організмів. еволюціонізм Бюффона.Отже, у ранніх працях Бюффон дотримувався поглядів на незмінність видів, подібних до·теорії Ліннея. Проте вже порівняно швидко у нього почали з'являтися сумніви щодо правильності такого погляду. Передусім Бюффон звернув увагу на існування у багатьох тварин ознак, очевидні зовсім непотрібних, наявність яких суперечила уявленні про створені божеством досконалі, цілком доцільні форми.

Так, наприклад, на деякі подібні ознаки Бюффон вказував, розглядаючи анатомію свині: «Свиня не здається побудованою за вихідним спеціальним і досконалим планом, оскільки вона є сумішшю інших тварин, вона має явно непотрібні частини, або швидше, частини з яких не можна мати ніякої користі — пальці ніг, кісткі Вчення Майє про раптові перетворення організмів. яких сформовані досконало і які, проте, ні для чого їй не служать. Природа, продукуючи свої витвори, аж ніяк не підкоряється кінцевій меті». Без сумніву,— твердив Бюффон,— божественна кінцева мета існує, але врна неприступна нашому розумінню і, в усякому разі, ми не повинні приписувати природі прагнення до тієї мети, яку ми їй самі ставимо. Треба остерігатися розглядати природу, послуговуючись вузьким колом наших людських понять, треба добре розуміти, що не все в природі таке гармонійне, таке доцільне, як це уявлялося б нам з погляду наших понять про гармонію та доцільність.

Kpім цього, Бюффон дедалі сильніше переймається думкою про Вчення Майє про раптові перетворення організмів. єдність усіх живих істот, про подібність їх будови, про те, що всі тварини побудовані за єдиним планом. Хоча Бюффон ніде не сформулював цієї думки·так ясно, як це зробив його послідовник Жоффруа Сент-Ілер, але все-таки вона пронизує всі його висловлювання другого періоду діяльності і безперечно відіграла велику роль у тому, що вчений став на шлях визнання обмеженої еволюції. .

У 1761 р. Бюффон вперше виразно, говорить на користь частої, мінливості видів: «Яка безліч видів, удосконалюючись чи вироджуючись внаслідок великих змін, що відбуваються на суші та на морі завдяки прихильності чи неприхильності природи, через їжу, тривалі погані чи добрі впливи клімату, вже не Вчення Майє про раптові перетворення організмів. ті, якими вони були раніше... Можна дивуватись швидкості змінювання видів і легкості, з якою вони втрачають свої первісні особливості, набуваючи нових форм».

Отже, Бюффон говорить про мінливість видів, про те, що від одних видів можуть походити інші. Більше того, він дійшов до помилкового заперечення реального існування видів взагалі, вважаючи , що вид – це лише поняття, творене людиною для зручності класифікації, яке не відбиває будь-які реальні угрупування організмів у природі.

Проте, згідно з Бюффоном, зміни тварин під впливом зовнішнього середовища можливі лише в певних межах. Це не еволюція у нашому сучасному розумінні, а швидше обмежені відхилення від якогось вихідного основного Вчення Майє про раптові перетворення організмів. типу. Шляхом такої «дегенерації», як її називав Бюффон, можуть утворюватися різні види в межах родини чи роду, але, на його думку, цим неможливо пояснити походження родин чи родів. Так, наприклад, Бюффон вважав, що всі ссавці можуть походити приблизно від сорока вихідних форм; скажімо, від однієї з них пішли всі вівці та кози, від іншої — пантери та тигри тощо.

«Порівнюючи таким чином усіх тварин,— пише він,— і зводячи кожну до свого роду, ми бачимо, що двісті видів, історію яких ми описуємо, можуть бути зведені до зовсім невеликої кількості родин, або головних джерел, від яких, можливо, пішли всі інші».

Вивести ж Вчення Майє про раптові перетворення організмів. ці вихідні форми від якогось спільного кореня неможливо; вони споконвічно існували незалежно одна від одної. У цьому й полягає обмежений еволюціонізм Бюффона, концепція, якій він залишається вірним до кінця життя.

Останній, третій етап діяльності Бюффона характеризується висловлюваннями, які на перший погляд суперечать його трансформістськім поглядам і змушують думати, що на старість він знову ніби схилявся до гіпотези про незмінність видів. Проте ретельніший аналіз цих висловлювань Бюффона показує, що й на цьому етапі вчений продовжував залишатися на позиціях обмеженого трансформізму, але з політичних міркувань змушений був більше, ніж раніше, маскувати свої погляди на це питання.

Крім того, у цей період Вчення Майє про раптові перетворення організмів. Бюффон змінює уявлення про мінливість видів у вищих тварин. Продовжуючи визнавати слушність своєї теорії обмеженого трансформізму для нижчих тварин, Бюффон підкреслює порівняльну сталість вищих форм, вважаючи, що «дегенерація» поширена тут набагато менше.

Причини мінливості видів за Бюфоном. Тепер розглянемо коротко причини, які визначають, на думку Бюфона, мінливість видів.

За Бюффоном, джерелом виникнення життя є своєрідні органічні частинки, «молекули», розсіяні у всьому світі. Навіть якби життя на Землі зовсім зникло, ці молекули збереглися б і дали початок новим організмам. З таких органічних молекул, які без сумніву нагадую атоми Демокріта, утворюються всі живі істоти. Προте на відміну від Вчення Майє про раптові перетворення організмів. атомістів Стародавньої Греції, Бюффон не вважав, що всі організми виникають внаслідок одних тільки випадкових сполучень цих органічних частину. Природа швидше йде шляхом численних спроб, створюючи спочатку менш досконалі форми, потім, на ніби стаючи вправнішою, робить форми досконаліші і, нарешті, вищу з усіх органічних форм—людину. Таким чином, прогресивну появу всіх більш високоорганізованих живих істот Бюффон розглядає як наслідок прагнення природи до досконалості, тобто в дусі «драбини істот» Бонне.

Цією гіпотезою Бюффон пояснює виникнення тих прототипів різноманітних груп тварин, про яких ми говорили вище. Внаслідок дії «удосконалювальної сили природи, з органічних молекул склались певні первісі форми тварин, а потім кожна Вчення Майє про раптові перетворення організмів. з них утворила навколо себе цілу плеяду близьких видів, які походять вже шляхом справжньої еволюції, чи «дегенерації», як її назив; Бюффон.

Ця «дегенерація», або еволюція, пояснюється Бюффоном насамперед перетворювальним впливом зовнішні умов. Бюффон вважав, що ціла низка факторів (наприклад, географічна широта, температура, близькість моря тощо) може сильно видозмінювати організм тварини, зміною клімату змінюються ознаки тварин: іспанські чи бельгійські коні, перевезені до Франції, стають схожими на французьких часто вже в другому і — в усякому разі —у третьому поколінні; тварини у холодном кліматі, як правило, більші та сміливіші; собаки в жарких країнах голі, на Півночі вних густа шерсть. У людини, котра значно менше зазнає Вчення Майє про раптові перетворення організмів. впливу зовнішніх умов, ніж тварини, теж відчуває на собі такі зміни: так, висока температура —причина чорного кольору шкіри негрів; колір волосся та очей також варіює залежно від шмату.

На форму тварин значно впливає їжа, причому вона глибше перетворює тварину, ніж клімат. Тут Бюффон посилався на деякі тогочасні досліди, які показували, що при годуванні тварини рослинною їжею у неї збільшувався шлунок порівняно зі шлунком тварини того самого виду, вирощеній на змішаній їжі.

Великий вплив має одомашнення. Щоб упевнитися цьому, писав Бюффон,— досить подивитися хоча б на нашого барана і на його дикого предка — муфлона: спостерігаються різкі відміни у Вчення Майє про раптові перетворення організмів. будові рогів і копит, в характері вовни. Також сильно вплинуло одомашнення на собак; так, наприклад, у багатьох порід є висячі вуха, тоді як у їхніх предків вуха були стоячі. Дикі барани та кози найчастіше чорного чи рудого кольору, біле забарвлення трапляється в них тільки як рідкісна аномалія, тим часом як серед домашніх тварин білий колір, вельми поширений.

Дуже впливають на тварин географічні умови у всій їхній єдності. Розглядаючи фауну Америки, Бюффон увесь час проводить паралель між американськими тваринами та тваринами Старого Світу. Бюффонові здається безсумнівним, що, подібно до того, як європейці проникли в Америку порівняно недавно, так і тваринами Америка була Вчення Майє про раптові перетворення організмів. заселена набагато пізніше, ніж увесь інший світ, причому американські тварини уявляються Бюффону нащадками тварин Старого Світу, що змінилися під впливом нових географічних умов.

Усі ці впливи зовнішнього середовища, твердив Бюффон, повільно нагромаджуються організмами і поступово ведуть до зміни видів. Безсумнівно, що це уявлення Бюффон пов'язує з думкою про успадкування ознак, набутих організмами під впливом зовнішніх умов, хоча чіткого формування стосовно такого успадкування набутих ознак він не дає.

Погляди Бюффона на мінливість видів тварин внаслідок безпосереднього впливу навколишніх умов зіграли дуже велику роль у підготовці еволюційних теорій його спадкоємців — Ламарка і Жоффруа Сент-Ілера.

Погляди Бюффона на спадковість. Цікаві Вчення Майє про раптові перетворення організмів. думки Бюффона про механізм спадковості. Він вважає, що кожний організм, кожна частина організму надсилають якісь частинки в статеві клітини. Внаслідок цього в яйці та сперматозоїді збирається набір зачатків від усіх орга|нів, які після запліднення дають початок відповідним органам зародку. Ця гіпотеза надзвичайно нагадує гіпотезу пангенезису, пізніше незалежно від Бюффона розвинуту Ч. Дарвіном, і пов'язана з уявленнями Бюффона про спадкування набутих ознак (змінена частина надсилає у статеві клітини змінений зачаток, і в нащадків виникає відповідна зміна).

Думки Бюффона про боротьбу за існування та штучний добір. Бюффон — перший після Лукреція — ясно писав про боротьбу тварин за існування Вчення Майє про раптові перетворення організмів.: «Види, менш досконалі, менш витривалі, не такі спритні, менш діяльні, менш озброєні, тощо вже зникли або зникають». В іншому місці він зазначав, що кожний вид має набагато більшу плодючість, ніж це необхідно для підтриманні його чисельності на постійному рівні, якщо б значну частина нащадків постійно не гинула внаслідок, несприятливих обставин.

У працях Бюффона є висловлювання, з яких можна бачити, що він певною мірою розумів роль штучного добору у зміні свійських тварин, значення цього методу для перебудови ознак одомашнених форм, для пристосування їх до потреб людини, хоча будь-якої послідовної концепції щодо дії штучного доберу Бюффон не дав.

Висновки Вчення Майє про раптові перетворення організмів.. Бюффон був перший натураліст, котрий у науково розгорнутій формі висунув думку про мінливість видів, хоча і не був настільки послідовним, щоб поширити її на весь органічний світ: у своїй теорії він| припускав еволюційне виникнення видів у межах відносно вузьких груп тварин, кожна з яких походить незалежного, споконвічного існуючого предка. Причини зміни видів вчений убачав у безпосередньому впливі зовнішніх умов. Хоча Бюффон не створив якоїсь цілісної еволюційної теорії і тільки накреслив низку важливих еволюційних проблем, його думки у цій галузі здійснили дуже великий вплив на розвиток біологічних поглядів учених XVIII ст., тим більше, що авторитет Бюффон, як видатного зоолога і талант популяризатора сприялі Вчення Майє про раптові перетворення організмів. неабиякому поширенню його поглядів.

ЛАМАРК

Подальшим і дуже важливим кроком у розвитку еволюційної ідеї є праці Жана Батіста Ламарка (1744— 1829) — видатного французького біолога, творця першої цілісної теорії еволюції.

Біографія. Ламарк народився 1744 р. в сім'ї дрібного поміщика у північній Франції. Він був одинадцятою й останньою дитиною в родині, і ця обставина певною мірою позначилася на перших кроках його кар'єри. У сім'ї, до якої він належав, усі чоловіки з покоління в покоління присвячували себе службі в армії. Але військова освіта коштувала дорого, грошей у сім'ї вистачало тільки, на те, щоб дати таку освіту старшим братам Ламарка, і тому було Вчення Майє про раптові перетворення організмів. вирішено зробити з нього священика. Ряд років Ламарк провів у єзуїтській школі, готуючись до духовної діяльності. Одначе він продовжував прагнути до служби у війську, і в 17 років йому вдалося вступити до французької армії, що воювала тоді з Англією та Німеччиною. Там він швидко висунувся, проявивши в перші ж дні неабияку мужність. Відомий епізод, коли він — рядовий солдат — узяв на себе командування ротою після того, як усіх командирів було вбито, і відмовився відступати, коли відступала вся французька армія, бо не одержав офіційного наказу про відхід. Протягом багатьох годин він витримував натиск переважаючих сил ворога і відступив тільки тоді, коли Вчення Майє про раптові перетворення організмів. з великими труднощами вдалося передати йому наказ, що спочатку попав не за призначенням:

Після війни, з якої вийшов дев'ятнадцятирічним юнаком, Ламарк прослужив кілька років гарнізонним офіцером у різних французьких фортецях, головним чином на узбережжі Середземного моря. Тут він захопився вивченням ботаніки, почав гербаріювати, збираючи різні альпійські рослини. Потім він важко захворів, і після серйозної операції змушений був кинути військову службу, залишившись без засобів до існування. Спочатку він спробував вести господарство в маленькому маєтку своїх батьків, але потім переїхав до Парижа, де влаштувався на роботу дрібним службовцем банку. Тільки у 28 років Ламарк нарешті зміг віддатися вивченню природничих наук, про Вчення Майє про раптові перетворення організмів. що він давно мріяв: поступив на медичний факультет Паризького університету, який через чотири роки й закінчив.

З предметів, які вивчалися на медичному факультеті Ламарк найбільше займався ботанікою, часто на шкоду суто медичним дисциплінам, так що врешті-решт був випущений, не одержавши лікарського звання. По закінченні університету він залишив медицину, щоб цілком присвятити себе вивченню природи, і пішов працювать до паризького ботанічного саду — так званого Королівського саду. Це була одна з найбільших наукових установ того часу, своєрідний ботанічний інститут, де працював цілий ряд визначних учених — не тільки ботаніків, але й зоологів, та. де були зібрані найбагатші науковії колекції з усього світу Вчення Майє про раптові перетворення організмів.. В цьому Королівському саду, очолюваному тоді Бюффоном, Ламарк і почав свою наукову діяльність як ботанік.

Перша справа, за яку він узявся, було складання «Флори Франції»— великого тритомного твору, який показав високу обдарованість Ламарка. Широкий матеріал, охоплений цією працею, та його великі наукові позитивні якості зробили Ламарка славнозвісним серед ботаніків, і 1779 р. його було призначено ад'юнктом з ботаніки в Паризькій академії наук. Невдовзі після цього Ламарк відбув у велику, подорож як наставник сина свого начальника — Бюффона. Під час цієї дворічної подорожі Ламарк побував у.Голландії, Німеччині та. Угорщині, зібрав великі колекції рослин, зробив численні спостереження з ботаніки, геології Вчення Майє про раптові перетворення організмів. та метеорології, познайомився з. рядом видатних природознавців Європи. Після повернення він узяв діяльну участь у підготовції видаваної у Франції «Методичної Енциклопедії», де складав опис усіх відомих рослин.

Період з 1782 до 1789 pp., коли Ламарк продовжував працювати в Королівському саду, був дуже важким для нього з матеріального боку. Зарплата, була мала, а сім'я велика, і він заробляв здебільшого, літературною працею, випустивши низку ботанічних творів, які, одначе, оплачувалися погано й вимагали великих витрат на видання. Незважаючи на складні обставини, Ламарк уперто продовжував наукову роботу, працюючи з ранку до пізньої ночі та опрацьовуючи величезні ботанічні колекції, зібрані в Королівському саду. Зокрема Вчення Майє про раптові перетворення організмів., за ці роки він опрацював великі колекції тропічних рослин, привезені англійськими та голландськими мандрівниками.

На час Великої французької революції Ламарк був уже відомий як визначний ботанік. У 1793 р. Королівський сад зазнав реорганізації. Прихильників короля з числа адміністрації саду було вигнано та вирішено на основі старої установи створити нову, організовану зовсім по-іншому — Музей природничої історії. У цій реорганізації діяльну участь узяв і Ламарк, що рішуче став на бік революції. Одначе після завершення перебудови музею з'ясувалось; що на кошти, відпущені музеєві, утримувати декількох ботаніків було неможливо. Три кафедри вже були заміщені іншими ботаніками, які займали головні місця раніше, і Вчення Майє про раптові перетворення організмів. Ламаркові загрожувала небезпека залишитися без можливості продовжувати дослідницьку роботу, якби він не погодився на трохи несподівану пропозицію — зайняти в Музеї природничої історії кафедру зоології безхребетних чи, як вона тоді називалася, кафедру «комах та черв'яків».

До цього часу Ламарк зоологією майже не займався — він тільки здійснив деякі спостереження над комахами і молюсками, але тепер він весь поринув у роботу з безхребетними тваринами. Передусім він присвятив дуже багато часу впорядкуванню та описові зоологічних колекцій, а потім приступив до класифікації безхребетних. Потім він з надзвичайною працелюбністю продовжував цю справу протягом усього життя, завершивши низку праць з систематики безхребетних та декілька Вчення Майє про раптові перетворення організмів. спеціальних досліджень, що стосувалися різних їх груп, насамперед кишечнопорожнинних та молюсків. Водночас він працював над загальними питаннями біології та, починаючи з 1801 p., випустив декілька творів, де виклав власну теорію еволюції. Найважливішим з них є «Філософія зоології», опублікована 1809 р.

Незважаючи на подальші матеріальні нестатки, Ламарк увесь свій час віддавав науковій.роботі, відмовляючись від усього, що могло б завадити їй. Так, наприклад йому було запропоновано зайняти кафедру зоології в Паризькому університеті — посаду почесну та вигідну, але на подив університетських професорів Ламарк відповів ввічливою відмовою, зазначивши, що педагогічні діяльність в університеті завадила б йому займатисі власними дослідженнями.

Після реставрації монархії становище Ламарка, відомого своїми Вчення Майє про раптові перетворення організмів. симпатіями до революції, різко погіршилося, особливо внаслідок особистої неприхильності Наполеона до нього. Останній період життя, коли вчений був уже в похилому віці, до того ж сліпий, він провів у повній убогості, залишений усіма й забутий. Однак і за таких важких умов Ламарк продовжував працювати, диктуючи свої праці дочці. Помер він 1829 р.

Ботанічні праці. Перш ніж говорити про еволюційну теорію Ламарка, що їй він насамперед завдячує своєю славою, необхідно зупинитися на працях вченого у різних галузях природознавства, оскільки без цього важко зрозуміти, яким чином склалися його еволюційні погляди.

Першу половину життя, як зазначалося, Ламарк пpaцював головним чином як Вчення Майє про раптові перетворення організмів. ботанік. З його ботанічних творів найбільше значення має «Французька флора» в 3 томах (1778). У цій капітальній праці Ламарк розташував рослини за своєю власною системою, при створенні якої він користувався, з одного боку, штучною системою Ліннея, а з другого — зачатками природної системи, котру він запозичив у Турнефора та в свого друга Бернара Жюссьє. Іншим нововведенням у «Французькій флорі» була побудова визначальних таблиць за дихотомічною схемою. Прийом·цей надзвичайно полегшив і прискорив встановлення видової належності об'єкта і відтоді увійшов у всі ботанічні та зоологічні визначники.

Говорячи про ботанічні роботи Ламарка, слід також відзначити висунуте ним уявлення про подразливість рослин, яка є, на його думку Вчення Майє про раптові перетворення організмів., найпервіснішим проявом життя. Подразливість ця розглядається ним, з одного боку, як фізично-хімічне явище, проте, з іншого, він відносить її до категорії тих самих явищ, що й психічна діяльність тварин і людини. Ця думка про подразливість, або чутливість, як про одне й найважливіших явищ, відіграла потім велику роль в еволюційних поглядах Ламарка.

Зоологічні праці. Друга половина наукової діяльності Ламарка була присвячена майже виключно вивченню тварин і саме зоологічні праці стали підвалинами його еволюційної теорії. З 90-х років XVIII ст. його наукова діяльність була майже виключно присвячена вивченню тварин. Як зазначалося, в основу всіх зоологічних творів Ламарка лягли Вчення Майє про раптові перетворення організмів. великі опрацьовані ним колекції безхребетних тварин, що зберігалися в Музеї природничої історії. Вони охоплювали не тільки представників французької фауни, але й багаті зібрання з ряду неєвропейських країн, зокрема з Малої Азії та Африки.

Про колосальну працю, вкладену Ламарком у· справу дослідження безхребетних, які до нього були вивчені дуже мало, красномовно свідчить таке: коли він розпочав роботу, то всі дані з зоології безхребетних міг викласти у книзі обсягом 450 сторінок, а після 20-річної роботи у цій галузі йому потрібно було для цієї самої мети 7 томів, кожний обсягом понад 600 сторінок. До речі, сам термін «безхребетні» належить Ламарку.

Поряд з монографічним дослідженням окремих груп безхребетних Вчення Майє про раптові перетворення організмів. Ламарк, грунтуючись чималою мірою на власному величезному матеріалі, дав нову систему тваринного світу, яка за своїм рівнем настільки перевищувала створені до нього, що навіть його запеклий противник Кюв'є широко використовував її у своїх працях.

Цю систему Ламарк виклав головним чином у двох творах: «Система безхребетних тварин» (1801) та «Філософія зоології» (1809, т. 1—2).

Зоологічна система Ламарка була побудована за ієрархічним принципом, запозиченим в Арїстотеля, що його, як ми бачили, широко застосовували й інші натуралісти XVIII ст Всі живі істоти розділені Ламарком на шість ступенів, де в першому об'єднано найпростіших, а в шостому — найскладніших за своєю будовою тварин. «За Вчення Майє про раптові перетворення організмів. допомогою цього способу (ієрархічного принципу, - писав Лайарк,— можна легко вивчити й прослідкувати хід природи в утворенні тварин; легко схопити наростаюче ускладнення організму протягом тваринної драбини і прослідкувати скрізь як за точністю розподілу, так і за відповідністю призначених місць».

Система Ламарка (без деталей) має такий вигляд:


documentaonzlif.html
documentaonzssn.html
documentaooaacv.html
documentaooahnd.html
documentaooaoxl.html
Документ Вчення Майє про раптові перетворення організмів.